"От й знову осінь...
Руде, багряне, золотисте
І на кущах, і на дере́вах листя.
Лише трава зелена досі...
Що́ день, - сильніше,
Немов невидиме багаття
Вогнем яскравим та картатим
Горить все більше й більше.
А згодом та пожежа
Спускається наниз, додолу.
І вже трава горить навколо,
Дерева ж,- обгоріла голове́шка.
Дощі те полум'я загасять,
Й туманами покриється густими
Земля, немов від згарищ димом,
Схолоне й потемніє з часом...
Чекаючи зимової напа́сті,
Усе навкруг покірно завмирає,
Іще не спить, та вже дрімає,
В глибокий сон готове впасти.
Пора ця добра, ніде правди діти,-
Красу, і спокій, і плоди вона приносить,
Усе ж, зазвичай, наганяє смуток осінь
І ностальгію за веселим й теплим літом.
Так і в людей, як у природі,-
Роки похилі, то для нас пора осіння,
Дитинство й молодість, - весняна й літня.
Та повернути їх,- чекати годі.
Є юність, світла та яскрава,
Коли цвіте навкруг все й пахне,
І часто так туди ми серцем прагнем.
І старість є, з її плодами, чи ганьби чи слави.
Все прокидається весною
Й знов починає новий рух по колу.
Та молодість нам не вернуть ніколи,
Помер,- скінчилось все для нас з тобою.
Проте, скінчилося лише для плоті,
Вона згниє, душа ж піде у інший вимір,
Туди, куди ще живучи, зробив ти вибір.
Куди? В тім пересвідчишся лиш потім.
Та скільки не було би твого віку,
Мій друже, ще є час сьогодні,
Чи снігом в тебе побіліли скроні,
Чи є ти молодим, у "соці" чоловіком,-
Покайся, пам'ятай лише одне,-
Гріх не буває, ні великий, ні малий,
Христос такого, як ти є, чекає у любві Своїй.
Що тут посієш,- те у вічності пожнеш.
|