Неква́пом і пора плодів настала.
Поміж дерев господар й садівник ідуть помалу...
Ось яблука і груші, ось синіють сливи,
Гранати, мандарини, зрілі майже вже оливи.
Втішаються обоє із майбутнього врожа́ю,
Від задоволення і радості їх ли́ця сяють.
Та раптом, по обличчю наче тінь пробігла,-
У очі впала їм густо-зелена фіга.
Призупинились, щоб розгле́діти пильніше,
Проте, крім листя не знайшли нічого більше.
Господар до садівника за хвилю промовляє:
"Зрубай її, бо місце лиш в саду займає.
Вже третій рік і знов вона не ро́дить
Для чого і тримать таку, коли немає плоду!"
Садівникові дуже не хотілось дерево губити,-
Ще́ почекати став господаря просити:
Казав,-"А може рік іще пождемо,
Гарненько обкопаєм й гноєм обкладемо.
Як вже і на наступний рік не вро́дить,
Тоді вже й зріжемо та пустим на колоди"
Впросив, і рішення господаря змінилось,-
Те дерево іще на рік рости лишилось...
Питання, чи не є до тої фіги ми подібні,
Чи, крону пишну маючи, бува не є безплідні?
Як і вродили щось поміж зеленим листям,
Та чи не є той плід гірким і кислим?
Погляньмо пильно кожен за собою,-
Що́ в нас знайде Христос осінньою порою?
Можливо, довго Він за нас у Батька просить,
Чекає, поки станем врешті плодоносить...
Усе віддав Він до останньої краплини кро́ві,
Чекає лиш плід покаяння та плоди любові.
Достойними щоби вони були́ та Богу вгодні.
Не ризикуй, не жди ще рік, їх принеси сьогодні.
|
