Одне за одним листя із дерев зліта́,
За шаром шар встеляє ґрунт собою,
Лиш темні стовбури по то́му та пусте віття́,-
Готується природа до зимового покою.
Нудне видовище, що наганяє сум,
Здається, де й поділись фарби ті яскраві,
Так хочеться ще раз хоч глянути на ту красу,
Щоб дні ті повернулись теплі та ласкаві.
Та що ж поробиш,- то є листопад,
Який би неприємний він не був й огидний,
І дощ і мряка, часом й снігопад,-
В природі все ж і він потрібний.
Звільняються дерева від листків,
Щоб взимку добре відпочити і поспати,
Щоб до весняних теплих днів
Не змерзнути і свіжих сил набратись.
А навесні знов листя виросте нове́,
Старе ж десь під землею буде гнити,
Щоб дать поживу то́му, що живе.
І так із року в рік, закон такий у світі.
Зерно, що падає в ріллю, щоб прорости,-
Обов'язково перед тим померти має,
А потім плоду нового багато принести
І в два, і в три і в десять більше раз, буває...
Якщо ми не помремо для гріха, тоді
Не зможемо творінням новим стати,
Не зможем Господу приносити плоди,
До Царства Божого нам доступу не мати...
Коли останній лист із дерева упав,
І перший сніг його уже приси́пав,
Він новий цикл в природі започаткував,-
Поживою став для майбутньої трави та квітів.
|
