Здається, кінчились слова,
Уже й сказати що нема, здається,
Душа немовби нежива...
Мовчать уста, і пустота на серці.
І раз-по-раз якісь дурні думки,
То пронесуться табуном, усе потопчуть,
А то настирливо ширяють, як пташки,
Гніздо десь в серці звити хочуть...
По них - спустошення й лайно,
Ні сили, ні бажання ні на що немає,
Немов відчавлений лимон,
Немов зів'ялий овоч, а чого, й не знаєш.
Та справа зрозуміла, хоч і непроста,-
В духовнім світі боротьба іде за тебе,
Лукавий намагається зробити так,
Щоби не зміг ти увійти до Неба.
Що тільки не підкине в той момент,-
Образи, заздрість, страх, бажання вмерти,
Щоби загнати в кут й розбити віру вщент,
Все світле й чисте з пам'яті і серця стерти.
Можливо, ти десь не попильнував,
Можливо, ворогу дав в серці місце,-
Не слухай його, щоб він не казав,
Гони геть раду його та думки нечисті.
Якщо у серці пустка, сталось так,
Чи встигло щось недобре там вселитись,-
Згадай в ту мить розп'ятого Христа,
І Кров Його, що може гріх твій змити.
Прислухайся,- Він при дверях стоїть,
Чекає зак почуєш,- стукає Він в двері,
А як відчиниш Йому, в тую ж мить
Готовий увійти і матимеш із Ним вечерю.
Все зміниться, як в серце увійде Ісус,-
Бо оживе душа у ту ж хвилину,
І з переповненого серця й вуст
Хвала Творцю поллється безупинно.
|
