Як очі світяться, і як горять серця!
Які свідоцтва і яка із уст хвала!
Яка любов до ближнього і до Творця!
Яка відвага та відраза до гріха і зла!
Їм довелося побувати на само́му дні,
Там, звідки вже, за зви́чай, виходу нема,
В гріховному лайні, покинуті людьми,
Вони чекали смерті, аж покриє їх пітьма...
Можливо, хтось за них моливсь,
Можливо, в серці глибоко було зерно,
Яке чиїсь уста посіяли колись,
І раптом проростати почало воно.
У відчаї із серця вирвавсь крик,-
"Якщо Ти є, почуй, помилуй і прости!"
Почув, прийшов, не відвернувся вбік,
За руку взяв, підняв й сказав за Ним іти.
Зцілив всі рани їх і від багна відмив,
Зав'язані зап'ястя й ноги розв'язав,
Вернув їм слух і очі їм відкрив,
Лахміття викинув і но́ву, білу одіж дав.
Хіба ж невдячними лишатися могли
За все, що їм зробив і до життя вернув?
Хіба ж мовчати можуть, де би не були,
Щоб кожен про діла Господні чу́дні чув?...
Христа в дім де-хто з фарисеїв запросив.
Там жінка ноги Йому мила власними слізьми,
То блудниця була, то ж той у серці розсудив,-
"Якби пророком був,- це знати б міг".
"Кому багато прощено, той більш і полюбив",-
Побачивши його думки, сказав Ісус,-
"Не дав цілунку ти й води, щоб ноги Я омив,-
Вона ж, - потоки сліз ногам і дотик своїх уст."
Чим з глибш вертається людина до життя,
Тим більше вдячна Богу за рятунок свій,
Чим глибше в серці в неї каяття,
Тим більше може влити Бог туди любві.
Гріх не буває ні великий ні малий,
Якщо в душі немає покаяння все ж,
Той, хто неправду каже і убивця злий,-
Для Бога безперечно є одне і те ж.
Кінець однаково плачевний є,
Усім, хто з Богом примиритися не встиг,
Хіба ж, щоб усвідомити положення своє,
Десь дуже низько маєш впасти ти?
Хіба ж тоді ти тільки зможеш оцінить,
Від чого Бог тебе урятував?
Хіба ж тоді ти тільки зможеш полюбить
Того́, за тебе Хто життя Своє віддав? |
