Як досконало і прекрасно все створив Ти, Боже!
Хіба людина щось вчинить подібне може?
Хай навіть й маючи талант, що його дав Ти,
Зліпити лиш бліду подобу з творива Твойого здатна.
Ніяке фото не покаже, ні найзнаменитіша картина
Усіх відтінків, що їх може бачити людина
І не можливо відтворити звуків всіх ніколи,
Що у повітрі день і ніч звучать довкола.
Яскрава квітка і на ній, красуючись, метелик всівся,
Кульбаби капелюх, що кулькою пухнастою розкрився,
Зелений килим трав і коник в глибині його цвіркоче,
Краплина на листку й комашка, що напитись з неї хоче.
Багряний сонця диск, що раптом десь за обрієм зникає,
Й по тому темрява, що поступово землю огортає,
А потім небо, все у дірочках із зір, як чорне сито,
Мов захотів хтось ним планету від пожежі захистити.
Й вже синє небо вдень, у глибині якого тоне око,
Й хмаринка, що зависла, так здається, невисоко,
І моря рух води, то тихий, то бурхливий
То наче дзеркало поверхня, то неначе гори хвилі.
І гори, що вершини їх велично височіють,
Внизу покриті лісом, наверху - засніжені біліють
Й долини, що наповнені вологи благодатної і злаків
І затишку, і їжі, і води там в предостатку.
А що ж людина? То вінець є Твойого́ творіння,-
Дав досконале тіло їй Ти, розум й вміння
Дав очі й вуха,- бачити і чути цю красу навколо,
На дотик відчувати все, вдихати запах лісу й поля.
Я́к, дивлячись на це усе, не вдячним можна бути?
Я́к можна милості усі Твої в житті своїм забути?
Усе Ти необхідне дав, хіба ж я маю право нарікати?
Хіба ж то маю право я про Те́бе іншим не казати? |
