Чому тривожишся, душе́ моя́, чому як пташка б'єшся у неволі,
Чому на серце, наче сітку хто накинув сум,
Чому немає в ньому миру та свободи і відко́ли
Покинув те́бе спо́кій й спати не дає нава́ла дум.
Чому немає певності, що робиш все як треба,
Чому вогонь на же́ртівнику ледь жеврі́є - не горить,
Чому все рідше взір підносиш свій до Неба,
Чому частіше за минулим серце так щемить...
І прозвучав до мене тихий голос ніби зсереди́ни
Не відповіді в нім були, а низка зу́стрічних питань
До болю був знайомий він, ласкаво й ніжно линув,
З любов'ю, о́суду в Нім не було́ та жодних дорікань.
"Чому і ти, дай відповідь Мені, мій любий друже,
Так рідко до розмови у молитві постає́ш,
Чому немає по́сту і так мало Слово ти читаєш дуже,
Чому на себе став надіятись а суєті немає меж?..."
І зупинився я і огляну́всь, й так соромно і страшно стало,-
"Де я, і що це за доро́га, що по ній іду?
Невже я заблукав? - стискалось серце і кричало -
Невже дороги, що ішов по ній раніше, не знайду?"
Та голос той ласкавий обізвався знов до мене:
"Вернись назад до місця того, де Мене́ зустрів,
Там все побачиш й зрозумієш"... Наче навіже́ний,
Вже не пішов, - побіг назад я стрімголів.
Ось, роздоріжжя, місце те, до щему так знайоме,
Ці хащі, ці яри, болото, терни ці й вовчці,
Де зупинився я колись, неначе непритомний,
Куди колись направили мене мої життєві манівці́.
Тоді прийшов на перехрестя це знесилений й розбитий
Не відавши, що далі, що робить, куди іти,
Не маючи на кого вже опертись та не знаючи, як далі жити,
Не бачивши більш сенсу ні у чім, ні цілі, ні мети.
На тому місці голосів багато різних було чути
І кожен закликав із них, щоби ішли за ним, -
Одні пропонували щось, щоб негаразди всі забути,
Багатством спокушали інші й успіхом легки́м.
І раптом, аж здригнувся, серед сонму цього голосіння
Почув я тихий голос, й ніби на плече долоню хто поклав:
"Мир в серце дам, якщо підеш за Мною і спасіння
На Небесах й блаженство, про яке не чув ти і не знав.
Лишай тягар свій тут та йди, не кваплячись за Мною,
Моє ярмо вдягни, свій хрест візьми та йди
І хоч дорога ця для тебе може бути й непростою,
Зусилля твої варті будуть того, до якої йдеш мети."
Й згадалось, як тоді я без вагань довіривсь Тому,
Хто говорив до мене, кинув все до ніг Його, що мав,
Й згадалось, як тоді, забувши біль і втому,
За Ним пішов, й згадалось, як вогонь у серці запалав.
І добре так було́ йти разом з Ним в дорозі,-
Допомагав, як було важко Він, як сам не міг я йти - на руки брав,
Давав потіху за́вжди і в хворобі, і в тривозі...
Не пам'ятаю, вже й коли розслабився й безпечним став.
Під ноги, бачити щоб слід кривавий й не спіткнутись
Все менше став дивитись, - більш по сторона́х,
Хрест заважкий? Хай полежить, за ним я зможу повернутись,
Десь вбік від стежки відійти вже не тривожив страх...
І заблукав, згадалось все... Та хай вже більше так не буде!
Ось той непотріб, що тоді лишив, ось падали де Його Кров і піт...
Як добре, що сюди я повернувся! - Радість наповняє груди,
Тепер вперед, узяти хрест свій знову, та за Ним лише слід в слід!
То ж не тривожся більш, душе моя, на Господа свого вповай,
Не заблукати щоб, лише вперед дивися та ніде не озирайся,
Рукою і потугою Своєю Він введе тебе в Небесний Край,
На Нього уповай лише й в надії лиш на Нього укріпляйся! |
